Летіли на Чорнобиль журавлі...

Ланка Чернігівських пожежників під керівництвом Григоренка А.І. (помер у 1992 році в віці 36 років внаслідок отримання захворювання при ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС). На фото зліва направо - Білик Ю.А., Тішик С.М., Прядко Г.П., Григоренко А.І., Кубрак В.О., Кислий П.І., Бібік Г.П.

Вертали з вирію й лелеки. Несли на крилах нам весну, що так по-доброму починалася - свіжими вітрами, теплими дощами. А потім...

Потім трапилося жахливе - смертю вибухнув "мирний атом", а з ним і наші безпечність, байдужість, догідництво. Сталося лихо, яке не можна було побачити навіть у найстрашнішому сні: і те життя, що тільки-но зароджувалося у материнському лоні та свіжій ріллі, і те, що вже розквітло вірою та надією, і те, в якому вдосталь було любові і печалі, враз однаково нещадно обпекло полинове полум'я. А ми й не знали цього, дивувалися - так казково і щедро наші сади, здавалося, ще ніколи не цвіли-не пінилися, такими довгими ніколи не були сережки у беріз, таким великим - листя у старих чернігівських лип і каштанів...

Ми навіть і не здогадувалися про радіаційне походження цього "дива", їхали з дітьми на дачі і городи, на "маївку" до лісу, крокували у першотравневих колонах... Як же злочинно пізно почув народ України слово "аварія" про те, що насправді було і лишається трагедією, катастрофою.

Тоді ж, в останні дні квітня 1986-го, ми не знали, що вже зробили крок у Вічність перші шестеро 23-27-річних київських пожежників, які буквально захищали нас своїми тілами, що вже 2 травня був сформований зведений загін пожежної охорони області, якому належало проводити складні роботи по дезактивації техніки, яка працювала в зоні, відкачувати воду з-під зруйнованого реактора. Ми ще не відали, що десятки, сотні, тисячі людей вже гасили Чорнобиль власним життям, що ланка, очолювана тоді капітаном внутрішньої служби Анатолієм Івановичем Григоренком, першою з чернігівських вже виконувала спеціальне завдання в зоні четвертого реактора, змиваючи з його даху смертоносні графітові брили.

Так уже сталося, що "роза вітрів" погнала отруту якраз в напрямку його батьківської домівки. А народився Анатолій Іванович Григоренко на Київщині, в Іваньківському районі, на хутірці Замовище, де були колись дивні і чисті лани та луки, текла невеличка, але прозора і красива річечка. Закінчив з відзнакою Львівське пожежно-технічне училище, у 20 років розпочав службу лейтенантом, а в 33 був уже підполковником. З майбутньою дружиною зустрівся у Чернігівському політехнічному, де навчався на вечірньому факультеті. Молода викладачка вищої математики, яка перевіряла контрольну роботу другокурсника Григоренка, запала йому в душу раз і назавжди. Доля відпустила їм небагато спільних років - усього дванадцять, але яких незабутніх. Вони мали чудову донечку Оксану, багато друзів, добрих та гарних мрій. І раптом квітень 1986-го, що, як опісля з'ясувалося, все переінакшив і на самому злеті обірвав їхню пісню.

Анатолій міг відмовитися від роботи в Чорнобилі за станом здоров'я - були ж, чого гріха таїти, такі, які рятували своє життя довідками і діагнозами. Але Григоренко і всі члени його екіпажу не звикли ховатися за чужі спини. Честь, обов'язок -то для них не просто слова, то стан душі. І ось уже командир забіг на хвильку додому попрощатися з рідними, взяв усе необхідне і шинель (це, встигла подумати Валентина, погана прикмета - значить, надовго) і вирушив разом з друзями у пекло, з якого їм судилося повернутися, але іншими людьми.

Так, вони повернулися додому з почуттям сумлінно виконаного обов'язку, але пригніченими, приголомшеними. Адже бачили спустілі містечка і села, яких залишило життя; їм, рятувальникам, цілували руки кволі і немічні, яких допомагали евакуювати. Вони були вражені і тим, що коли їхні дозиметри "зашкалювало", в Чорнобилі ще торгували свіжими огірками, можна було побачити жінок з крихітками на руках і молоденьких безвусих солдатиків, які, одержавши коротенький час на перепочинок, читали газети на броні військової техніки, яка щойно повернулася з зони і сама вже перетворилася на міні-реактори...

Вони спали по 2-3 години, щодня робили неймовірне - працювали на даху четвертого реактора, знаючи, що навіть один додатковий крок по ньому - то "зайві" 5 рентген. Командир повсякчас намагався їх, в разі потреби, робити замість своїх хлопців, навіть вночі продумував до дрібниць наступну вахту і креслив схеми. Одного дня на даху реактора знепритомнів, втратив свідомість Юрій Білик. Його відсутність пожежники, які працювали в екстремальних умовах, помітили вже коли з висоти спустилися на землю. Командир Григоренко міг послати будь-кого зі своїх колег на порятунок друга, але не пішов, а побіг сам і виніс його з радіаційного пекла на своїх руках. Недаремно Юрій Анатолійович і донині вважає, що у нього два дні народження.

У Анатолія ж Івановича Григоренка між датами народження і смерті усього 36 років. Вражене Чорнобилем серце його витримало опісля лише 6 років. Спочатку ніби-то благополучних, щедрих на "зірочки" на погонах, нові призначення і посади, сімейні радощі, а потім... В яких тільки науково-дослідних інститутах він не обстежувався, які ліки не приймав, куди тільки у пошуках порятунку вони з дружиною не зверталися. Бачачи, як згасає їхній один-єдиний синочок, завчасно постаріли його батьки, яким, після його смерті, донькою залишилася улюблена невістка Валентина, а живим нагадуванням про сина - так схожа на нього онука.

Наближення смерті відчував, мабуть, і Анатолій - придбаний у той рік новий костюм за життя так жодного разу і не одягнув. "Він свого дочекається", - казав.

Ранком того дня, коли зболіле серце його назавжди зупинилося, він носив кохану дружину на руках, ніжно цілував донечку. Мабуть, прощався з ними і вибачався, що не долюбив. А з ним самим 12 вересня 1992 року прийшли попрощатися без перебільшення тисячі чернігівців. Поховали Анатолія Григоренка поруч з "афганцями". На чорному мармурі написали друзі ось такі рядки:

"Дзвін пам'яті нам душі обпікає,

Дим полиновий очі роз'їдає.

Рятуємо інших, а самі згасаємо.

Напевне, друже, доля в нас така...

Життя залежить не від віку,

А як хто вік зумів прожить.

Дорожче, ніж роки безликі,

Була твоя єдина мить.

25.5.56- 12.9.92"

А знаєте, що сказав Георгій Павлович Прядко? "Якби наш командир А.І. Гриоренко був живим, ми б і зараз мали, образно кажучи, над головою дах і почувалися у цьому житті впевненіше, захищеніше"... Ці слова належать людині, яка ніколи не ховалася за чужі спини, не раз ризикувала життям, пройшла випробування Чорнобилем, а тепер інвалідськими буднями, в яких не так вже й багато знаходить розуміння і підтримку, зате нерідко може почути: "Я тебе на реактор не посилав".

Володимир Остапович Кубрак, Петро Іванович Кислий, Сергій Миколайович Тишик, Геннадій Петрович Бібік. Вони теж входили до складу ланки Григоренка. Думками і зараз все повертаються і повертаються у той час, коли впала на нашу багатостраждальну землю полинова зірка, коли "мирний атом" перестав слухатися людей, коли мертвою тишею і неправдоподібно великими суцвіттями бузку вражала обезлюднена Прип'ять, коли в свої намети на березі Тетерева після роботи на даху реактора вони не доходили, а буквально приповзали, коли спали лічені години, а потім, у кого більше сил залишилося, піднімалися і мили машину. Тоді в районі станції стояла 30-градусна спека, гумовий одяг буквально плавився, а в чоботях і рукавицях по вінця набиралося солоного поту. Костюм же Л-1 після вахти на даху викидати не дозволялося - його щоразу ретельно прали, "виганяючи" у такий спосіб радіацію. А взагалі найпопулярнішими знаряддями праці і тоді лишалися молоток, лом, лопата.

"За мною, мужики!" - сотні разів, повторював Григоренко і йшов першим. "Давайте чітко все сплануємо: хто підніметься на дах першим, хто подасть ствол, хто пройде далі..." - пропонував командир. І вони радилися, визначали, як краще і роботу зробити, і рентгенів хоча б трішечки менше "нахапати". Що характерно - ніхто і ні від якого завдання не відмовився. А водій Петро Кислий з першої хвилини перебування у зоні шукав від їхньої наметової бази до станції якусь іншу дорогу, хоча б трішечки безпечнішу. І знайшов, і проклав, і мчав нею з величезною швидкістю. І поїхали ж нею за чернігівцями сумчани, житомиряни, кияни...

Ні, недаремно в музеї управління МНС України в Чернігівській області годинник зупинено на позначці 1 год. 28 хвилин. Тієї миті здригнулася болем земля, у життя мільйонів смертю, втратами і нещастям увірвався Чорнобиль.