Пам'ять знову повертає до тих днів

…Хаос, товстий шар пилу, покинуті в коридорах і цехах пожежні рукави, інвентар, несправні автоматичні системи виявлення і гасіння пожеж, нестача первинних засобів пожежогасіння, повна відсутність документації - з таким станом справ зіткнулася профілактична група, що прибула у Чорнобиль у серпні 1986-го року в складі зведеного загону протипожежної служби Луганської області. Хлопцям, багатьом з яких не було і 30-ти років, належало упорядкувати протипожежний стан 2-го і 3-го енергоблоків Чорнобильської АЕС, впровадити спостережливі документи на кожен цех і ділянку, відновити непрацюючу систему пожежогасіння спаленного даху машзали, відновити пожежні гідранти на території станції і багато чого іншого. Робота була об'ємною, складною і далеко не безпечною. Лягала вона на плечі 32-х інспекторів профілактичної групи, очолював яку начальник нормативно-технічного відділу управління пожежної охорони Луганської області підполковник внутрішньої служби Микола Сидорович Цибуленко.

Зараз Микола Сидорович на пенсії, мешкає в Києві, нещодавно переніс складну операцію на серці. Як і багато інших чорнобильців, знає, що здоров'я втратив саме в 30-кілометровій зоні, але не висловлює ніякого, навіть, найменшого жалю про те, що у свій час не відмовився від небезпечної роботи, а зробив свій внесок у ліквідацію найбільшої техногенної катастрофи ХХ сторіччя.

У переддень 18-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС Микола Сидорович приїжджав у Луганськ, зустрічався з друзями і колегами, знову згадував про 27 років роботи в пожежній охороні Луганщини і про довгі 44 дні Чорнобиля.

- Миколо Сидоровичу, чи пам'ятаєте Ви, якою була реакція людей, коли стало відомо про аварію на Чорнобильській АЕС?

- Як не парадоксально, спочатку масштаби катастрофи влада намагалася приховати не тільки від усього народу, навіть і від нашої служби. Але незабаром стало відомо, що приховати лихо світового рівня неможливо. Вахтовим методом зведені загони обласних гарнізонів пожежної охорони України приступили до ліквідації наслідків аварії. Я був призначений начальником профілактичної групи луганського загону, склад якого повинен був підібрати сам. Треба зізнатися, це було нелегко, тому що, з одного боку, усвідомлюєш, що наражаєш людей на смертельну небезпеку, а з іншого - розумієш, що тільки кращі з кращих зможуть впоратися зі складною і небезпечною роботою.

- Яке головне завдання стояло перед Вашою профілактичною групою?

- Головним, заради чого ми працювали, було не допустити виникнення пожеж на території станції. Адже кожна пожежа - це, в якійсь мірі, аварія, що може призвести до зупинки процесу робіт, завдати матеріальної шкоди. А найголовніше, можуть постраждати люди, у тому числі пожежники, які під час гасіння отримають серйозну дозу радіаційного опромінення. Тому профілактики працювали, що називається, на межі сил, без вихідних: суворо контролювали проведення всіх зварювальних робіт, приводили до ладу вододжерела, пристрої для виявлення і гасіння пожеж. Ніяких компромісів не припускалося й стосовно працівників АЕС, які ігнорували вимоги інспекторів пожежної охорони, - багато хто з посадових осіб був притягнений до адміністративної відповідальності. Було відключено, опечатано, припинено експлуатацію тисячі несправних електроустановок, зварювальних агрегатів, приміщень, що знаходилися в незадовільному протипожежному стані.

- Як люди могли виконувати такий обсяг робіт і чи відбивалося перебування в зараженій зоні вже тоді на їхньому здоров'ї?

- Люди були налаштовані на велику роботу і, хоча кожен знав про небезпеку, постійно відчував її, усі виконували свою справу на совість. Оскільки об'єкт станції величезний, із складним плануванням, людям практично на місці доводилося багато вчитися, перебудовуватися. Цим і були тоді зайняті голови, а про небезпеку думати було ніколи. Лише наприкінці зміни я бачив, що хлопці виснажені, обличчя бліді. Але тоді ніхто не скаржився. Це як на війні: усі знали, за що воюємо, і це з'єднувало, додавало сил.

За ті дні, що ми провели в Чорнобилі, всі хлопці стали для мене рідними. І навіть зараз, через роки, я хочу ще раз подякувати їм за самовіддану працю, за те розуміння, що між нами було. Наразі у кожного з нас за плечима по 10-15 діагнозів, але хтось повинен був виконати роботу, від якої залежало майбутнє наших дітей і онуків. І ми, я вважаю, виконали свій обов'язок на совість. Усім своїм друзям-чорнобильцям я хочу побажати добра і злагоди, міцного здоров'я, щоб держава не забувала про тих, хто віддав своє здоров'я і частинку душі в ім'я майбутніх поколінь.