Чорнобиль - наш нестерпний біль

Все більше часу спливає від дня Чорнобильської катастрофи. Все менше безпосередніх учасників тих подій. Один з них - Олександр Миколайович Крот. Він народився 1948 року в селі Мхи Семенівського району Чернігівської області. У квітні 1988 року прийшов працювати водієм у пожежну частину м. Семенівка. Через місяць від районного військомату його направили у Чорнобиль для ліквідації наслідків аварії. На цей час Кроту О.М. було 38 років. В Чорнобилі разом з другими такими ж простими хлопцями йому довелося прокладати дорогу навколо станції та прибирали старі радіоактивні плити. Жили у с. Іванково. Кожен день їх возили на роботу. Через великий радіаційний фон працювали по 2 години. Так пройшло 3 місяці за які він отримав дозу опромінення 4,960 бер.

На теперішній час Олександр Миколайович також працює водієм у ППЧ-60 Семенівського РВ ГУ МНС України в Чернігівській області. Про перебування на Чорнобильській АЕС розповідає спокійно і важко, ніби не хоче пускати туди, у свій Чорнобиль, нікого. "Та що розповідати? Робота є робота. Ми просто її виконували", - ці прості слова дивують.

Просто робота. Мабуть, це просто героїзм простого українського чоловіка. Це лише частинка життя однієї людини. А скільки таких по всій Україні, а нині й по всьому світу? Тисячі, мільйони? Невідомо, але всі вони, без сумніву, вже ніколи не зможуть жити нормальним життям, бо завжди згадуватимуть те, що було колись - світлі сторінки життя, яким воно було до аварії на ЧАЕС. Якби не люди, які пожертвували собою, щоб ліквідувати наслідки аварії, то не було б і всіх нас.

Кажуть, люди повинні вчитися на помилках історії, щоб не повторяти їх. Це дуже важливо. Для нас українців це, насамперед, - пам'ятати і шанувати героїв, завдяки яким ми сьогодні живимо. Чорнобиль був, є і буде, а тому згадувати про нього потрібно не лише раз на рік, а постійно. Бо, що б там не було, але ми всі маємо прямий стосунок до трагедії. І відлуння Чорнобильських дзвонів буде чути ще не одне покоління.