"До" і "після" Чорнобиля

Фотокартка , на якій зображено одну з ланок Чернігівських пожежників під керівництвом Григоренка А.І. (помер у 1992 році в віці 36 років внаслідок отримання захворювання при ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. На фото зліва направо - Білик Ю.А., Тішик С.М., Прядко Г.П., Григоренко А.І., Кубрак В.О., Кислий П.І., Бібік Г.П.

Георгій Прядко, працюючи у Чернігівському гарнізоні пожежної охорони, до Чорнобиля потрапив уже 2 травня у складі пожежних бойового розрахунку Анатолія Григоренка. Від того моменту відлік часу пішов зовсім інакший.

Усе розділилося на "до Чорнобиля" і "після". До Чорнобиля була мирна, квітуча весна, посада начальника караулу ВПЧ-11 по охороні Чернігівського об'єднання "Хімволокно", родина, мисливство, собаки і квітуче здоров'я. Після Чорнобиля усе лишилося ніби таким же, крім двох речей - здоров'я і світогляду. Цього, втраченого, повернути уже не можна було. На здоров'я спробував не зважати, аж доки не почав втрачати свідомість прямо на вулиці, а світосприйняття, зранене, фактично, роздерте на шматки Чорнобильськими подіями, поновити було дуже важко. Георгій звик мислити категоріями конкретними, Чорнобиль же назавжди змінив багато понять. І залишатися собою, людиною за будь-яких обставин, там було просто необхідно.

Георгій жодного разу не сховався за спину товариша, навпаки, виходив наперед навіть тоді, коли можна було перечекати. До наказу ставився, як до святині, виконуючи його без обговорень чи нарікань. Та хто міг заборонити розумному чоловікові спостерігати те, що діялося довкола, думати. За якийсь час дійшов висновку, що все можна було б організувати розумніше, з меншими втратами, якби підхід був інакшим.

На ліквідаційні роботи була зібрана сила-силенна народу, можливо, десь трохи навіть зайвого, бо організаційні питання на початок травня ще залишали бажати кращого. Не треба було, як на думку Георгія, залучати до ліквідаційних заходів призовну молодь, бо не стільки вони там зробили, скільки завдали собі шкоди.

Не досить належним чином була поставлена інформативність. Не бачачи радіації, не маючи змоги її торкнутися, люди за якийсь час майже перестали на неї зважати. Сприяли тому брак респіраторів, відсутність необхідної кількості справних дозиметрів, бо якщо вони і були у наявності, користуватися ними не можна було. Вражало і те, що досить дорогий костюм"Л-1", у якому пожежні працювали на даху четвертого енергоблоку, виявляється ... досить помити, а міняти не обов'язково. Та як же може бути це не обов'язковим, він же накопичує щораз усе більшу дозу рентгенівського опромінення. Георгія ніхто не почув.

Траплялося їсти консерви, які з пожежними не раз побували під реактором, бо хтось помилився у розрахунках, і чомусь саме чернігівських пожежних забували погодувати.

Після другої ходки на дах понівеченого реактору люди не могли піднятися на ноги. Проте, ніхто особливо не переймався їх самопочуттям, бо у кожного була своя робота, своє конкретне завдання. Відлежалися, трохи поспали, а за якийсь час знову на дах. Як тоді витримали у такому напруженому режимі, з явними ознаками променевої хвороби і з таким жахливим самопочуттям, дивується і до цього часу. Хтось з метою профілактики порадив приймати пігулки йодного калію. Мовляв, добре захищає. Почали приймати, аж доки не стало зле уже від ліків. Лише у кінці перебування Георгія Прядко у зоні на ліквідаційних роботах, там з'явилася людина, яка спостерігала і відповідала за стан здоров'я ліквідаторів. Принаймні, так вважалося.

Боляче бив по очах величезний напис над адміністративним корпусом "Станція працює на комунізм", який ніхто не здогадався зняти. Георгій увесь час натикався на нього поглядом і не міг зрозуміти, чому так дратується. Зрозумів лише згодом. Коли на увесь зріст постала післячорнобильська дійсність.

Георгій Прядко пригадує, як працювали на даху зруйнованого реактору, поливаючи спеціальною сумішшю розкидані графітові рештки. До речі, суміш ту готували на похідних польових кухнях, а у ємності пожежних цистерн заливали вручну відрами. На той час то була єдина можливість, бо якось механізувати той процес за таких обставин було дуже складно. Наливши розчин, їхали до реактору, піднімалися на дах і працювали. За 10 хвилин наступало напівзапаморочення, яке свідчило про дуже високий рівень радіації. У такому напівсвідомому стані, відпрацювавши, поверталися до автомобіля, який завжди чекав з уже увімкненим двигуном. І доки поверталися до табору, впадали у якесь марення, важке і тягуче, бо сном чи відпочинком цей стан назвати не можна було ніяк. Зранку все починалося спочатку.

Зважаючи на те, що гранично-допустимими вважалися набрані 25 рентгенів, за умови несправних дозиметрів і усе підраховувалося дуже приблизно. Георгій Прядко, вважаймо, відпрацював на ліквідації аварії більш, ніж потрійний термін, бо у Ленінградській академії імені Кірова, де він проходив одне з численних післячорнобильських обстежень, кількість рентгенів на його особистому рахунку становила 80 рентгенів. Цю цифру визначили за даними аналізу кісткового мозку.

Після виснажливого і довготривалого лікування, коли перестав втрачати свідомість, з жахом констатував, що зовсім погано стало з пам'яттю. Почав тренувати себе, і, як доказ собі і оточуючим, вступив до вищого учбового закладу, який успішно і у призначений термін закінчив. І по усьому зробив один короткий і конкретний висновок - аби жити, а не скніти хворим і немічним, треба постійно тримати себе у тонусі, не даючи послаблення і в чому і ні за яких обставин.

Вийшовши на пенсію, місяць майже не підводився з ліжка, так підкосило його відчуття непотрібності, ні, скоріше, непридатності. Потім підвівся, і вже жодного разу не дав собі слабинки ніколи і ні в чому.

Ось так сьогодні і живе. Увесь, ніби натягнута струна, постійно рухаючись, шукаючи собі справу. Працює у Чернігові, займається громадською роботою, сім'єю, господарством, розуміючи, що це єдине, що може втримати на світі. Але і до цього часу не може дивитися фільми про війну чи катастрофи. Дуже боляче.